Вітаю!
Ви завітали на персональний сайт вчителя початкових класів Луговської Ольги Володимирівни.
На сторінках мого сайту хочу звільнити простір для нового, подарувати корисну інформацію колегам, отримати цікаве, позбавитись від застарілого, створити умови для саморозвитку. Прислухайтесь до власного серця, мрійте, звертайтесь до своїх учнів, до себе.
З вами у творчому неспокої Ольга Луговська.
Я – вчителька…
Я – вчителька і пишаюся цим. Мабуть, кожен, хто любить свою професію, вважає її найпривабливішою, найцікавішою, найшляхетнішою, найкращою у світі. Так розмірковує і лікар, і токар, і журналіст… I цілком імовірно, що кожен з них упевнений: його професія не тільки найкраща, а й найскладніша, найвідповідальніша. А я переконана: немає у світі професії важливішої і виснажливішої, радіснішої і необхіднішої людям, ніж наша, вчительська. Намагаюсь не просто навчати, а дарувати дітям натхнення. Шукаю його у спілкуванні з книжкою, в очах своїх вихованців, у вечірньому небі: там за хмаринками – зірки, що особливо яскраво сяють, дарують усім загадкове світло. Гортаючи сторінки учнівських зошитів: ще не зовсім упевнено, чистенько із помилками, але щиро із дитячою безпосередністю пишемо. Вплітаю у неповторну партитуру своїх уроків барвисті листочки осені, сиві заметілі зими із запашним морозом, відчайдушність першого проліска, відблиск яскравого сонячного промінчика, граю на струнах осінніх дощів, працюю натхненно. Перше вересня. Я заходжу до свого класу, сповнена найсуперечливіших почуттів. За літо забулися всі труднощі, і здається, що в школі все піде легко і просто. Розпочинається буденне шкільне життя. І поступово мій клас набуває затишного вигляду. З боку може здаватися, що клас у тебе в повному порядку: вчаться діти добре, дисципліновані, робота кипить… А насправді ти ще нічого не досягла. Бо все, що робилося до цього часу, задумувалося тобою, виконувалося при тобі, твоїми турботами, твоїми думками. Починається новий етап роботи. Повільно, поступово клас починає працювати сам. Минають роки, але глибоко в моєму серці жевріє яскрава іскорка, від неї запалюю вогник надії, сподівань на те, що я зможу малечі допомогти доторкнутися до краси лісової стежки, закохатися у яскраві барви осінніх квітів, то може тоді вона цінуватиме кожну мить життя під мирним небом, даруватиме тепло своїх долонь рідним, близьким. Наші діти, а разом з ними і ми маємо зрозуміти, що Україна починається з кожного із нас, із нашого класу, з нашої вулиці, з нашої сім̓ї. Я не розраховую, що кожен із дітей мене буде пам̓ятати. Мене як людину, вони, можливо, забудуть, але те, що я їм дала, візьмут із собою, вже й не пам̓ятаючи, що це від мене. Вони і нині у творах, у розмовах, у вчинках віддають мені моє, вважаючи його своїм. Саме це і є радістю моєї праці. Для цього я й працюю. Залишаться почуття, котрі пережили разом. Залишаються думки, звичка думати, звичка нести відповідальність за свої вчинки. Залишиться переконання: я виховала їх, а вони – мене. Ось чому я думаю, що кращої професії, ніж моя, немає у світі.
Люблю я школу, тишу й самоту.
Із чаші неба пити частку дива…
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що мрієш – знать щаслива.
